Актор, сатирик, майстер імпровізації та одна з найяскравіших постатей в історії єврейського театру. Його сценічне життя стало не лише джерелом сміху для мільйонів, а й дзеркалом трагічного 20 століття, з усіма його війнами, переслідуваннями і поневіряннями, пише warsawski.eu.
Біографія
Шимон Джіган народився у 1905 році у Лодзі. Його батько, Мойше Джіган, був солдатом царської армії, а сім’я жила в одному з бідніших районів міста. З ранніх років хлопець пізнав тягар злиднів: через нестачу грошей Шимон не отримав систематичної освіти і змушений був рано піти працювати — спочатку учнем до кравця, потім у майстерню. Попри важке життя, у нього з юності проявився гострий розум, спостережливість і вроджене почуття комізму. На вулицях Лодзі, серед ринку, фабрик і дворової дітвори, він створював імпровізовані сценки, пародіював перехожих, чиновників і навіть рабинів.
Усе змінилося у 1927 році, коли Шимона помітив Мойше Бродерзон — єврейський поет, драматург і режисер, один з найвпливовіших діячів їдишської культури того часу. Бродерзон щойно створив у Лодзі експериментальне кабаре “Ararat” — сцену, де поєднувалися сатира, політичний театр, народна пісня і візуальний авангард. Він побачив у Шимону природженого коміка. Без формальної освіти, але з феноменальним чуттям до сцени, Джіган одразу вписався в атмосферу кабаре. Саме в “Ararat” він познайомився з Шумахером — інтелігентним молодим чоловіком з протилежним темпераментом. Їхня перша спільна сценка була імпровізацією на побутову тему і вже тоді зал вибухнув сміхом. Відтоді почалася творча дружба, яка триватиме понад 30 років і принесе їм міжнародну славу.
Гумористичний дует
Уже з 1928 року комедійний дует почав стрімко набирати популярність серед єврейської публіки у Польщі. Їхній сценічний стиль базувався на класичному принципі контрасту: Шимон Джіган втілював образ енергійного, емоційного, часом недолугого, але надзвичайно життєрадісного “маленького єврея”. Шумахер був стриманим, іронічним інтелігентом, флегматичним, зворушливо серйозним. Разом вони створювали гумористичні дуети, що віддзеркалювали соціальні реалії тогочасного єврейського життя — з бідністю, страхами, мріями і щоденними парадоксами. Глядачі впізнавали себе в їхніх персонажах. Скетчі висміювали не тільки побут, але й гостро зачіпали теми політики, антисемітизму, злиднів, корупції чиновників, суперечностей між старими традиціями і новим світом.
У 1930-х роках дует активно гастролював польськими містами з великим єврейським населенням — Варшавою, Краковом, Львовом, Білостоком. Їхні виступи проходили у театрах, клубах, синагогах, кінотеатрах і навіть у робітничих їдальнях. Вони часто імпровізували, реагували на політичні новини чи події тижня, що робило їхні виступи неймовірно актуальними. У своїх програмах вони поєднували сценічну мову їдиш з діалектами, жестами, танцями, а іноді й піснями.
У 1935 році вони відкрили власний театр-кабаре у центрі Варшави — на сцені популярного тоді театру “Nowości”. Тут вони вже не просто виступали, а створювали тематичні програми з декораціями, мініатюрами, костюмами та акторським ансамблем. Сцена стала для них майданчиком не лише гумору, а й сатиричного аналізу єврейського становища у Польщі міжвоєнного періоду.
Водночас дует почав зніматися в їдишських кінофільмах, що ставали дедалі популярнішими серед єврейської аудиторії. Їх можна побачити фільмах:
- “Al Khet” (1936) — сатирична притча, де Джіган і Шумахер відтворюють образи “маленьких грішників”, що потрапили у гротескні ситуації;
- “Freylekhe Kapsonim” (1937) — дотепна соціальна комедія про двох бідняків, які вдають себе за багатих спадкоємців;
- “On a Heym” (1939) — фільм про життя єврейських емігрантів, який зображав проблеми втрати коренів і пошуку ідентичності.
Друга світова війна
Коли у вересні 1939 року нацистська Німеччина вторглась до Польщі, Джіган і Шумахер опинились у критичному становищі. Їхній театр у Варшаві закрився, єврейське населення міста почали переслідувати, а німецькі закони забороняли їдиш-культуру. Тоді вони перебралися до східної частини Польщі, яку окупував Радянський Союз. Однак радянський контроль швидко посилився. Попри офіційний атеїзм і підозру до єврейської культури, Джіган і Шумахер продовжували виступати. Вони створили програму, що відповідала вимогам радянської цензури, але водночас залишалась зрозумілою і зворушливою для єврейських глядачів. Їхні жарти й сатири тепер перепліталися з темами війни, евакуації, втрати домівки.
У 1941 році Джігана і Шумахера мобілізували до польської армії генерала Владислава Андерса, яка формувалася на території Радянського Союзу. Але їхня служба виявилася недовгою: у системі радянської недовіри до всього підозрілого їх заарештували через зв’язки з польськими емігрантами та відкриту єврейську ідентичність. Протягом наступних чотирьох років вони провели час у таборах. Там, серед каторжної праці, голоду й холоду, Джіган і Шумахер не припинили творити. Їхні виступи стали ковтком повітря для єврейських в’язнів, яким гумор допомагав вижити морально. Навіть у найважчих умовах Джіган не втрачав здатності імпровізувати.
Повоєнний гумор
Після звільнення з радянських таборів у 1946 році Джіган і Шумахер повернулися до зруйнованої війною Польщі. Вони не застали ні своїх театрів, ні старих глядачів — лише болісну тишу після катастрофи. Більшість єврейської громади Варшави загинула у нацистських гетто, таборах смерті або була депортована. Проте, попри особисті втрати і глибокий шок, артисти вирішили знову вийти на сцену. Вони долучилися до проєкту створення фільму “Unzere Kinder” — одного з перших художньо-документальних фільмів про Голокост, знятого польською студією на їдиші. Ідея полягала у поєднанні реальних кадрів з єврейськими дітьми-сиротами з комедійними сценами Джігана і Шумахера, які “пояснюють” трагедію через гру, сценку, алегорію. “Unzere Kinder” став першим і єдиним фільмом того часу, де Голокост був зображений через поєднання документальності й сатири. Стрічку планували показувати у кінотеатрах Польщі, США, Аргентини. Проте у комуністичній Польщі 1950-х років її швидко заборонили, а плівки частково знищили.
Щоб зберегти свій репертуар, вони змушені були емігрувати до Аргентини — однієї з небагатьох країн, де була велика активна єврейська діаспора, що шанувала їдиш-культуру. У Буенос-Айресі дует створив нове кабаре, де відновив свої класичні номери й розробив нові вистави. Там вони виступали перед залами, повними євреїв зі Східної Європи. Їх тепло приймали в Уругваї, Чилі, Бразилії, Канаді, США. Згодом Джіган і Шумахер повернулися до Ізраїлю й відкрили власний театр у Тель-Авіві. Вони навіть почали адаптувати класичні їдиш-монологи до нового, ізраїльського контексту. Проте після довгих років поневірянь і таборів стосунки між артистами зіпсувалися. Джіган був більш емоційний, схильний до імпровізації, Шумахер — стриманий і дисциплінований. Постійні суперечки, а також зміни в особистому житті призвели до остаточного розпаду дуету у 1960 році. Через рік Шумахер помер у віці лише 53 років. Попри втрату партнера, Шимон Джіган не полишив сцену. Впродовж 1960-1970-х років він виступав з сольними концертами, монологами, мініатюрами.
У квітні 1980 року, під час виступу у Тель-Авіві, Шимон Джіган переніс серцевий напад прямо на сцені. 14 квітня 1980 року Джіган помер у віці 74 років. Його смерть стала великою втратою для єврейської культури. Похований він був у Тель-Авіві, з почесною громадською церемонією.
