У 10 років Александра Валішевська обміняла свій перший альбом з малюнками на пачку солодощів. З огляду на те, якою популярною художниця стала через кілька років, цю угоду навряд можна назвати вигідною. Але Валішевська тоді отримала набагато більше, ніж цукерки. Вона зрозуміла те, що більшість митців усвідомлюють надто пізно: роботи мають бути комусь потрібні, а форма оплати — то лише деталі.
На зміну солодощам прийшли серйозні контракти. Роботи Валішевської виставляють у Музеї сучасного мистецтва у Варшаві, використовують як обкладинки для книг. Водночас мисткиня ніколи не переймалася створенням власного бренду та популяризацією своїх картин. Як польській художниці, яка не пояснює аудиторії, що саме вона малює та який сенс вкладає у свої роботи, вдалося прославитися на весь світ, читайте в нашому матеріалі на warsawski.eu.
Продовжувачка творчої династії
Александра Валішевська народилась у 1976 році у Варшаві у творчій родині. Її прабабуся, Казимера Дембська, писала казки для дітей, бабуся Анна Дембська була знаменитою скульпторкою, чиї експресивні фігури тварин стали класикою післявоєнного мистецтва, а мама Йоанна — професійною художницею.
Проте, як це часто буває у творчих родинах, найближчі люди намагалися застерегти Александру від вибору творчої професії. Мати казала, що донька й так уже вміє малювати, тож цього достатньо, а тітка наполегливо радила вступати на графіку, аргументуючи це тим, що живопис багато грошей не принесе.
Александра послухала родичів, але зробила по-своєму. Валішевська вступила на факультет живопису до Варшавської академії мистецтв, де у 2001 році захистила диплом із відзнакою. У 2003-му вона отримала стипендію міністра культури.
Перші роботи художниці олією були технічно бездоганними — в стилі старих італійських майстрів. Вони чудово продавалися та швидко принесли Александрі ту саму фінансову незалежність, у яку не вірила її родина.
Тоді, коли успіх став очевидним, Александра зробила несподіваний крок. Вона перестала писати олією. Комерційна стабільність і академічний живопис перестали цікавити художницю. Валішевська забажала відкрити нові грані свого таланту та вдатися до експериментів.
Від великих полотен до екстраординарних малюнків
У певний момент Александра Валішевська відмовилася від олійних фарб і величезних полотен. Замість них з’явилися невеликі аркуші паперу та гуаш. Разом із технікою змінилася й тематика — замість класики з’явився дивний, тривожний і ні на що не схожий стиль.
Художниця створила власний світ з темними лісами, де постійно щось відбувається, але глядач ніколи не знає до кінця, що саме. Там з’являються бліді жінки з видовженими фігурами, які опиняються в химерних ситуаціях. Поруч із ними завжди коїться справжня чортівня: гібриди людей і звірів, кішки, що палять люльки, та інші чудернацькі істоти. Роздивляючись роботи варшав’янки, ніби потрапляєш у казку, але не ту, яку читають дітям на ніч.
Коктейль із різних стилів
Стиль Александри перетворився на гримучу суміш кількох культурних течій. У роботах Валішевської поєднуються риси:
- масової культури — від горор-фільмів і японських коміксів до обкладинок музичних альбомів у стилі хеві-метал;
- класичної художньої школи — відлуння творчості Ганса Мемлінга, Ніколи Пуссена та майстрів раннього Ренесансу;
- історичної графіки — офорти польського гравера XVII століття Яна Зярнка на тему Апокаліпсиса надихнули художницю на серію малюнків.
Переломний момент у творчості Валішевської стався у 2006 році після перегляду японського аніме Tamala 2010: A Punk Cat in Space. Тоді вона остаточно відійшла від високого мистецтва та почала впевнено рухатись у бік художньої свободи.
Роботи варшав’янки — це дуже інтимні історії. Жіночі постаті вона часто малює, орієнтуючись на власне тіло. А її улюблений кіт Мітуся став зіркою полотен Александри. Художниця регулярно використовувала в роботі його образ до 2021 року, коли тварини не стало.
Магія масштабу
На сприйняття творчості Александри впливає формат її робіт. Вона не створює полотна, якими милуються здалеку, прогулюючись музейною залою. Її малюнки зазвичай невеликі, що є своєрідним психологічним гачком.
Оскільки деталі дрібні, вони змушують глядача підійти впритул. Ви нахиляєтеся до аркуша, ніби порушуючи особистий простір картини, та мимоволі опиняєтеся віч-на-віч із химерними героями твору. У такий момент зникає дистанція між глядачем та темним лісом чи блідою постаттю на папері.
У такій інтимній близькості образи Валішевської працюють найсильніше. Вони не намагаються приголомшити масштабом чи яскравими кольорами. Роботи Александри ніби тихо запрошують придивитися до них, а потім залишають по собі тривалий і трохи тривожний посмак.
Світове визнання
Александра Валішевська не прагнула слави. Вона просто робила те, що подобалось, і визнання прийшло до неї само собою.
У 2013 році на престижному ярмарку ARCO в Мадриді польська мисткиня отримала нагороду AECA як найкраща іноземна художниця. Її роботи почали з’являтися на виставках по всій Європі, стаючи основою для численних мистецьких видань та авторських книг.
Тріумфом стала експозиція Okrutne opowieści («Жорстокі оповіді») в Музеї сучасного мистецтва у Варшаві. Глядачам представили понад 130 робіт Александри, зокрема олійні полотна, які раніше ніхто не бачив. Виставка була унікальною ще й тому, що вписала творчість варшав’янки в широкий історичний контекст: поруч із роботами Александри вперше експонувалися твори її матері, Йоанни Валішевської, та ще 80 інших авторів.
Своєрідний, похмурий візуальний стиль художниці став магнітом для інших творців. Образи Валішевської надихнули на створення фільму The Capsule («Капсула»), до якого вона сама написала сценарій. Крім того, її анімація стала частиною відомої стрічки Агнешки Смочинської Córki Dancingu («Доньки танцю»). Письменник Щепан Твардох, вражений картинами Александри, написав оповідання, що згодом трансформувалось у спільну анімаційну роботу Piwnica («Підвал»).
Мабуть, найкрасномовнішим доказом інтересу творчих особистостей до робіт польської художниці стало те, що австралійський музикант і письменник Нік Кейв вибрав одну з її робіт для обкладинки своєї книги. Це той рівень, коли митцю не потрібно нічого пояснювати — його мова зрозуміла інтелектуальній еліті світу без перекладу.
Секрети успіху Александри Валішевської
Поки багато художників роками вибудовують складні стратегії просування своєї творчості, Александра Валішевська просто дотримується власного ритму. Її рецепт успіху максимально простий — 5 годин роботи щодня. Працює художниця тільки при природному денному світлі.
Валішевська не чекає на натхнення. Якщо ідея не приходить, Олександра сідає малювати автопортрет. Це її спосіб не зупинятися, залишатися наодинці зі своєю уявою та виловлювати образи, що народжуються всередині. Для неї творчість — це не пошук муз, а самодисципліна.
Польська художниця дотримується жорсткого принципу не пояснювати свої роботи. Вона вкрай рідко спілкується зі ЗМІ та принципово не розтлумачує зміст своїх химерних сюжетів. В одному з небагатьох інтерв’ю Валішевська заявила:
«Намагаюся, щоб картини самі себе захищали. Моє балакання може відібрати в них силу».
Так художниця підігріває інтерес до своїх робіт.
Александра Валішевська належить до тих рідкісних митців, які не витрачають час на піар-стратегії, а просто щодня роблять те, що люблять. Одного дня виявилося, що світ, якій вона не намагалася підкорювати, вже знає про неї.